Дорогі друзі, сьогодні хочемо поділитися історією, яка пронизана добром, відвагою, мужністю, болем, щирістю, неймовірним світлом та вірою ! Про Велике Серце родини Антоненків, у яких війна забрала найдорожче-сина, але подружжя не зневірилися, а зробили неймовірний вчинок, який доторкнувся до самої глибини душі, вразив і повертає віру в людяність, безкорисливість та доброту.
17 липня в м.Білопілля російський снаряд влучив на терторію пожежно-рятувального підрозділу – шість рятувальників було поранено.
Рятувальник Сергій Антоненко отримав черепно-мозкову травму і впав в кому. На лікування Сергія збирали кошти колектив і небайдужі Українці.
За життя хлопця боролися лікарі до останнього , але ввечері 23 липня його серце зупинилося. Про Сергія говорили, як добру, чуйну і готову до самопожертви людину. Він, як справжній герой, не боявся смерті і до останнього подиху стояв на варті життя та безпеки білопільчан.
Втративши саме дороге в житті -сина Микола Михайлович і Людмила Анатолївна, відчуваючи неймовірний біль втрати, все одно зберегли можливість співчувати та допомагати іншим людям!
Микола Михайлович та Людмила Анатоліївна і кохана нашого Героя Хохлова Анастасія Олександрівна 165 000 зібраних коштів для сина вирішили передати родинам онкохворих дітей СОДКЛ у відділення онкогематологіі.
Сума коштів на дитину залежала від складності захворювання і довготривалості лікування. 12 родин хворих діток отримали вкрай важливу допомогу від родини загиблого рятувальника. Наприклад, родина Пугач отримала 30 тисяч на реабілітацію та лікування дитини після операції.
Для всього нашого колективу, батьків діток такі Вчинки, це приклад того, як справи справжніх героїв і небесних ангелів не вмирають, а продовжують жити і рятувати життя маленьких дітей. Про благородні вчинки, які не забути, які торкаються серця і змінюють ставлення до світу і людей. І допоки серед нас живуть такі українці та їх справи – допоки нас не перемогти! Бо справжня нація кріпне в консолідованому суспільстві! Ми непереможні, коли єднаємось і допомагаємо один одному!
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
(Ліна Костенко)
